Перша презентація відбулася у Військово-музичному центрі Сухопутних військ Збройних Сил України. Зал був переповнений: прийшли ветерани Великої Вітчизняної, воїни-інтернаціоналісти, миротворці, офіцери Збройних Сил України. Виступали заступник чернігівського міського голови Станіслав Віхров, начальник Чернігівського регіонального медіа-центру Міністерства оборони України Валентин Буряченко, меценат книги – депутат міської ради Олександр Шкурат, співробітник Державної податкової інспекції у місті Чернігові Володимир Сизих, герої книги – чернігівці генерал-лейтенант Анатолій Собора, який очолював український миротворчий контингент в Іраку, воїни-інтернаціоналісти Леонід Михайлов та Олександр Трищокин. А Всеволод Велігоша, котрий воював у Єгипті, спеціально до презентації написав вірш, присвячений учасникам бойових дій на територіях інших держав.

На презентації лунали військові пісні. Генерали та полковники щиро дякували всім, причетним до створення такої важливої і об’єктивної, на їхню думку, книги. Автора – Сергія Дзюбу – урочисто нагородили почесною грамотою Міністерства оборони України. Того ж дня друковану книжку „Заєць, мавка і кулемет” та її радіоверсію було представлено на конкурс „Краща книга року” в бібліотеці імені Коцюбинського. Тут виступали, зокрема, миротворець Ігор Бойко, який побував у Лівані, заступник директора міської централізованої бібліотечної системи Людмила Харитончик, викладач Чернігівського військового ліцею Зінаїда Косаковська, а вела святкову зустріч співробітник бібліотеки імені Коцюбинського Наталія Бойко. У цьому році Сергій Дзюба планує провести двадцять презентацій своїх нових книг у десяти містах України.

Іронія долі по-чернігівськи, або Дивовижний екстрим від Сергія Дзюби

„Ще ніколи в житті 34-літній Ростислав Скляренко не почувався таким самотнім. Він розгублено тупцював перед дверима власної квартири, раз-по-раз поглядаючи на годинник. До опівночі – якихось п’ятнадцять хвилин, а міцні двері замкнені аж на три замки. Можливо, з одним він би ще впорався, але з трьома... Тут би й Володя Кличко руками розвів! А все Аліна – закомандувала, щоб Ростик поставив надійніші двері, які б замикалися по-людському... Що ж тепер робити? По-перше, Новий рік, по-друге, холодно і їсти хочеться! Коли Ростислав Сергійович нервував, у нього неодмінно з’являвся страшенний апетит; а зараз він був у розпачі – і куди в дідька поділися ті ключі?” – так розпочинається неймовірна історія „Іронія долі по-чернігівськи”. Автору – відомому письменнику та журналісту Сергію Дзюбі – вдалося розшукати чернігівське подружжя, яке, протягом однієї новорічної ночі пережило такий екстрим, що кардинально змінив усе їхнє життя.

А які пристрасті вирують у розповіді про родину Бабанських („Летючий миш”)! Власне, так здебільшого і трапляється в житті – одного звичайного ранку, почувши, як надійшла есемеска на мобілку коханої дружини, Вадим мимоволі читає таємниче повідомлення і... дізнається, що у його такої начебто вірної й порядної Тоні – роман зі спритником Вольдемаром, майже ідеальним чоловіком: вродливим, розумним та вишукано романтичним. Правда, поки що спілкуються вони віртуально – в Інтернеті. Але по вуха закохана Тонечка вже мріє про реальну зустріч! Звісно, Вадим міг вчинити скандал, звинувативши дружину в зраді; або зробити вигляд, що ніякої есемески взагалі не було, сподіваючись, що його благовірна одумається сама (все-таки у них – маленька донечка, яку обожнюють обоє). Однак він вирішив по-справжньому вразити кохану... Як на мене, ця розповідь – чудовий посібник для чоловіків, котрі не хочуть перетворитися на „рогоносців”.

А ось ще одна дивовижна історія: студент Сашко, який полюбляє їздити у тролейбусі „зайцем”, знайомиться з симпатичною дівчиною-кондуктором. Причому вони несподівано (тричі поспіль!) зустрічаються у майже тримільйонному Києві. Юнак відчуває – ця зеленоока незнайомка з розкішною русявою косою, так схожа на дивовижну казкову мавку, – його доля. Однак тепер він ніяк не може розшукати її, адже навіть не знає імені своєї коханої...

Взагалі, у розділі „Неймовірні збіги” – немало містичного. Особливо вражає „Привид” – захоплююча розповідь про пригоди „дивного” хлопчика Юрка та його юної „сестрички”. Саме діти, на відміну від більшості дорослих, поводяться сміливо й благородно, зворушливо піклуючись одне про одного та своїх близьких. А у вирішальну мить тринадцятирічний хлопчик робить справді шляхетний і відповідальний вибір, на який було б непросто зважитися навіть мудрому сивочолому чоловікові.

А ще у цій книзі ви познайомитеся з Миколою Гоголем, Олександром Пушкіним, Ярославом Мудрим, Іллею Пророком, котрі нині... мешкають у Чернігові. І дізнаєтеся, як можна стати Філіпом Кіркоровим, Максимом Галкіним чи Андрієм Данилком...

У розділі „Справи детектива Самарцева” – десять гостросюжетних історій. Всі вони кардинально відрізняються від недолугих кримінальних серіалів, які зараз заполонили телеекрани. Сергій Дзюба вдало відроджує жанр інтелектуального детективу. Звісно, герої його бувальщин – не схожі на персонажів Агати Крісті та Артура Конан Дойля. Вони – сучасні, проте дійсно оригінальні, напрочуд колоритні і тому – не менш цікаві.

Несподіване зникнення відомого чернігівського бізнесмена, зухвале викрадення маленької Аліси, жахливий полтергейст в оселі молодого подружжя, кримінальний курортний роман... В епіцентрі цих карколомних подій – кмітливий та іронічний приватний детектив Віталій Самарцев, який покладається виключно на власний інтелект і фортуну. Не сумніваюсь – коли нарешті „оживе” український кінематограф, „Справи детектива Самарцева” буде екранізовано. А історії про сучасного Шерлока Холмса побачать світ у перекладах англійською, французькою, російською та іншими мовами.

„Життя між кулями” – особливий розділ, адже в ньому розповідається про наших співвітчизників: солдатів і офіцерів, які, за радянських часів, побували на війні в Афганістані, В’єтнамі, Анголі, Сомалі, Мозамбіку, Судані, на Кубі, визволяли від китайських вояків острів Даманський; а також – про українських вояків, котрі, вже в наш час, здійснювали миротворчі місії в Іраку, Косовому, Ефіопії, Еритреї, Сьєрра-Леоне, Ліберії... Так талановито про це не писав ще ніхто! Безцінними свідченнями очевидців, безперечно, скористаються науковці, а відверті й хвилюючі історії про людей, які опинилися на межі життя і смерті, зацікавлять широкий загал.

„Я – бойовий офіцер, – говорить чернігівець Сергій Шаповалов, – і звик до екстриму. Той, хто був на війні, знає, що це за відчуття. Ходиш, наче по лезу бритви, приймаєш миттєві рішення, від яких залежать долі людей. І усвідомлюєш свою потрібність. Той, хто зазирнув в очі смерті на полі бою, по особливому цінує життя. І друзів обирає не за їхніми статками, а за зовсім іншим, значно вагомішим критерієм – ти пішов би з цим добродієм у розвідку чи ні? Бо цінності на війні – інакші. Там навіть час по-іншому плине: в момент смертельної небезпеки іноді все попереднє життя перед тобою промайне. Будь-яка людина там – мов на долоні. Одразу видно, хто чого вартий. І чого вартий ти. От парадокс – ситуація надзвичайна, а почуваєшся, неначе риба у воді, адже не маєш права на помилку. І тобі це подобаєшся. Бо розумієш: це – справді твоє. Ти потребуєш таких відчуттів, отого неймовірного адреналіну. Тебе ніби щось туди веде, кличе. І ти вже не хочеш та й не можеш жити інакше”.

Пам’ятаю, як рік тому, святкуючи в колі друзів Новий рік, Сергій Дзюба оповідав неймовірну історію, яка трапилася особисто з ним. Письменник познайомився з дівчиною, котру врятувала від загибелі... його книжка. Тоді ми були настільки вражені почутим, що порадили колезі неодмінно розповісти про це своїм читачам та слухачам.

Адже спочатку всі його передачі звучали в ефірі радіо „Новий Чернігів” та всеукраїнського радіо „Мелодія” і не раз повторювалися на прохання жителів (причому деякі, найкращі, лунали в ефірі по 8-10 разів!), потім друкувались у всеукраїнській та місцевій пресі, обговорювалися на творчих зустрічах письменника (до речі, торік Сергій Дзюба провів 18 презентацій у дев’яти містах України).

І тільки після цього письменник підготував нову книгу – „Заєць, мавка і кулемет”, в якій, замість післямови, вмістив зворушливу історію про дивовижні мандри своєї повісті „Кракатунчик – кленовий бог”, юної Оленки, її хороброго приятеля Олеся та вірного собаки Кур’єра. Я переконаний: автор вчинив правильно, адже кращої післямови не зміг би написати жоден літературознавець.

Вперше в Україні Сергій Дзюба започаткував одночасний випуск книг з їх радіоверсіями. Немало шанувальників його творчості залюбки слухають історії від талановитого письменника і журналіста не лише в громадському транспорті та потягах, а й на відпочинку і вдома. Причому нерідко – всією родиною. Адже аудіоверсії популярних книжок записані не одним чи двома акторами (зазвичай, саме в такий тривіальний спосіб у нас і створюються радіокниги). Ні! Про пережите безпосередньо розповідають автор і... самі персонажі – реальні люди, які мешкають у Чернігові! Недаремно ж, коли письменник відзначав 25-ліття своєї творчості у музеї М.Коцюбинського, на свято завітали майже всі герої його спецрепортажів.

Залишається додати, що „Заєць, мавка і кулемет” – 28 книга Сергія Дзюби (поета, прозаїка, журналіста, дитячого письменника, драматурга – автора 32 радіоп’єс, перекладача, пародиста, літературного критика, упорядника 10 антологій і збірників сучасної української поезії та прози...). І, що цікаво, нова книжка, що побачила світ накладом 5 тисяч примірників, також (як і всі попередні!), присвячена його дружині – письменниці, журналістці й науковцю Тетяні Дзюбі. Здається, нічого подібного в історії української та й світової літератури досі не траплялося.

Дзюба С. Заєць, мавка і кулемет: Дивовижні люди. Неймовірні історії, які відбуваються насправді. Книга п’ята з радіоверсією на DVD-диску. – Чернігів: Чернігівські обереги, 2010. – 440 с.

ІСТОРІЯ, ЯКОЮ МИ МАЄМО ПРАВО ПИШАТИСЯ!

Уявіть собі кадри кінострічки: у вщент зруйнованому війною іракському місті п’ятирічна арабська дівчинка Бітуль довірливо пригортається до українського миротворця. Він привітно посміхається, бере її на руки і розповідає дитині прекрасну казку з „Тисяча і однієї ночі”. Поруч, на подвір’ї шпиталю, – стражденні, змучені бідою люди, багато поранених. Навколо – сплюндрована бомбами земля, порожні будинки без вікон. А дівчинка уважно слухає про захоплюючі пригоди хороброго й кмітливого юнака, який приходить на допомогу хорошим людям.

Бітуль уже не сумує – вона щаслива: як чудово, що в казках добро завжди перемагає зло. І як гарно, що у неї, маленької дівчинки, є такий мужній та надійний друг – український миротворець Андрій Антонюк, з котрим можна поговорити про все на світі, який знає стільки казок, навіть навчив її співати українською „Несе Галя воду”! А ось інші кадри – майор Антонюк повертається додому і зворушливо листується з Бітуль. Він скучає за Іраком, за своїми друзями, за маленькою дівчинкою, якій розповідав казки...

Поки що це – не фільм. Хоч екранізована талановитим режисером історія про дружбу арабської дівчинки й українського офіцера в охопленому війною Іраку могла б реально претендувати на „Оскар”. Але, на щастя, ми маємо письменника й журналіста Сергія Дзюбу, котрий ТАК пише про наших миротворців – сильно, пристрасно, небанально. Саме тому його дивовижні передачі на радіо „Новий Чернігів” і публікації у всеукраїнських часописах викликають резонанс.

Мій колега вміє розповідати все так, що ти ніби бачиш усе на власні очі. Ось українські миротворці рятують наших моряків із захопленого піратами корабля; знімають гелікоптерами з дерев тубільців під час повені в Ліберії; невтомно перевозять біженців у джунглях („У Сьєрра-Леоне – такі „дороги”, що в сезон дощів там нічого не їздить, все грузне й тоне. А наш автомобіль – їде! І всі йому в долоні плескають, бо такого просто не може бути... Проте він їде, виборсується з будь-якої багнюки і виконує бойове завдання, а за кермом цього авто сидить звичайний український хлопець!”); спілкуються з племенем канібалів; мужньо, під несамовитим шестигодинним обстрілом, захищають найважливіші об’єкти в іракському місті Ель-Кут; розміновують ліванські землі; ризикують життям у Косовому, Ефіопії, Еритреї, Грузії...

Сергій Дзюба пише сенсаційно, тому його тексти про наших миротворців читаються легко, неначе пригодницький роман. У той же час він ні на йоту не відступає від правди, відверто і гостро розповідає про проблеми Української армії. Взагалі, автор вміє розговорити своїх співбесідників і має особливий дар слухати. Тому всі миротворці, з якими вирішив поспілкуватися Сергій, були надзвичайно щирими. Вийшло – не пафосно, якось навіть

по-домашньому, ніби зібралися давні друзі і задушевно згадують про свої неймовірні пригоди у джунглях Африки, пустелях Азії та горах Європи.

І як тут не заслухаєшся розповіддю підполковника Сергія Шаповалова: „Моя бабуся володіла даром передбачення. Зазвичай, рідним не гадають, але, коли я перейшов до сьомого класу, бабуся одного разу сумно поглянула на мене і несподівано сказала: „Ти, онучку, потрапиш на війну. Ось тільки не знаю, повернешся звідти живим чи ні...”. Був 1977 рік. Яка війна? Про що вона говорить? – знизує плечима співрозмовник. – Хіба хтось наважиться напасти на Радянський Союз – наймогутнішу державу в світі?! Проте минуло десять років і пророцтво справдилося: я потрапив до Афганістану, дивом залишився живим... Але тоді, в 77-му, побачивши лихе, бабуся дала мені, школяреві, свій оберіг (ладанку з написаною молитвою) і попросила взяти це з собою – на війну... Відтоді її оберіг – завжди зі мною. Я не розлучався з ладанкою ні в Афганістані, ні пізніше – в Косовому, Сьєрра-Леоне та Ліберії”.

Власне, все це вже історія – не лише Збройних Сил, а й нашої України. Не фальшива, прикрита глянцем, а справжня. Бо написана незадовго після пережитого учасниками цих подій. Історія, якою, попри все, ми маємо право пишатися. „Можна довго дискутувати – чи варто посилати українських вояків у „гарячі точки”. Але, безперечно, своєю присутністю на Балканах, ціною власної крові, наші миротворці вже врятували від загибелі тисячі людей”. Прочитайте цю книгу і ви неодмінно погодитися з автором.