 Зворот у бік інструментальної музики починається в Галичині дещо раніше — ще за світової війни — та з виразнішими національними рисами.
Зате в композиторів Наддніпрянщини, що їхні імена винесла революція, бачимо сильніший розмах, ініціативу та всебічність, що можна пояснити тою обставиною, що в Наддніпрянщині музична культура й її традиція завжди стояли вище, ніж у Галичині, та що там за радянської влади в добі українізації підтримкою і пропагандою музичної справи було створено державну оперу, засновано українську філармонію, реорганізовано музично-драматичні інститути, співочі капели, розписувано конкурси та музичні твори й іншими способами пособлювано музичному розвиткові. Менш-більш від 1922 р. там визначаються такі композитори, як Левко Ревуцький (нар. у 1889 р.), Віктор Косенко (1896), Пилип Козицький (1893), Михайло Вериківський (1896), пізніше — Борис Лятошинський (1894) та інші. Майже кожний із них є композитором відмінного типу. Найбільш радикальний та найбільш новочасний щодо техніки та виразу Борис Лятошинський (учень Глієра) був спершу під впливом російських новаторів, опісля перейшов до атоналізму, а вкінці нав’язав контакт з українським культурним процесом в увертюрі на 4 українські пісні та в опері «Золотий обруч», що є першою новочасною українською оперою європейського покрою. З інших його творів треба вичислити ще численні твори фортепіанові, скрипкові, струнові квартери, фортепіанові тріо, симфонію, симфонічні твори, пісні — музичні ілюстрації до фільмів. Зокрема, треба підкреслити в Лятошинського барвисту і знамениту інструментацію. Менш радикальним, але рівно ж великих інструментальних форм композитором є Л. Ревуцький (учень Лисенка і Глієра). Незважаючи на деякі впливи Рахманінова, подекуди Шопена та Скрябіна, а то й Чайковського, Ревуцький є незвичайно сильною й виразистою індивідуальністю. У творах, опертих на народну музику, він дав нам дуже цінні зразки українського модерного стилю (2-а симфонія й ін.). Із творів Ревуцького треба вичислити фортепіанові прелюдії, фортепіановий концерт, симфонії, симфонічно-вокальні твори («Заповіт»), солоспіви і т. ін. Третім представником великих форм є Віктор Косенко — гармонійно найбільш поміркована лірична натура (фортепіанові твори, концерт, твори скрипкові, камерні, симфонічні, солоспіви). На його творчості рівно ж помітні впливи Рахманінова, Скрябіна, Чайковського. Ревуцький і Косенко знаменито опановують фортепіанову фактуру. Іншу групу творять П. Козицький та М. Вериківський — учні Б. Яворського (теорія так званого ладового ритму). Хоч вони культивують і більші форми (Козицький — балет «Порив», оркестрова сюїта «Козак Голота», камерні твори тощо; Вериківський — балет «Пан Каньовський, «Веснянки» для симфонічного оркестру і т. п.), їхнє значення радніше полягає в інструментальних та вокальних мініатюрах. Козицький висловлюється у вокальній ділянці сильніше, в опрацюваннях народної пісні продовжує й розвиває принципи Леонтовича. Поза тими композиторами, що в теперішній момент є найвидатнішими репрезентантами музичної творчості в радянській Україні, треба ще вичислити В. Костенка (інструментальні камерні твори, опера), Ф. Надененка із деяким впливом французького імпресіонізму в його піснях, М. Радзієвського, Ігоря Белзу, О. Чишка, М. Фоменка, К. Богуславського. На цьому місці годиться вказати на деяку доривочність, а можливо, й неточність інформацій про українських радянських композиторів, що впливає на можливості доволі фрагментаричного пізнання властивого стану речей через недостачу будь-яких взаємин із радянською Україною в останні 8 літ. Все-таки ще й тепер довідуємося не раз дорогою етеру про нові твори, нові імена, що заповідаються дуже поважно. Асиміляційна сила українськості ще й тепер робить те, що й композитори інших народностей в Україні працюють для українського музичного мистецтва. Це такі композитори, як Ю. Мейтус, М. Тіц, Яновський чи із старших — Глієр, Золотарьов та ін. Василь БАРВІНСЬКИЙ. |
