 Серед явищ мистецького побуту України ХУІІ-ХУШ століть особливої уваги заслуговує театр, початки якого сягають ще синкретичної єдності найдавніших фольклорних жанрів - обрядових пісень, хороводів, театралізованих дійств, що нерозривно поєднували слово, музику, танець, акторську гру. Про їх історичну тривалість, яка викликала опір духовенства, яскраво свідчить виступ відомого полеміста кінця XVI початку XVII ст. Івана Вишенського: ".. неции памяти того беса Коляды й доселе не перестают отновляти... собирающеся на бого-мерзкие игрилища, песни поют... Иныи лица своя й всю красоту человеческую, по образу й по подобию Божию сотворенную, некими лярвами или страшилами, на диявольский образ пристроенньїми закрьівают, страшаще или утешающе людей..." Проте поступовий розвиток освіти, культури народу привів до компромісних вирішень
цієї проблеми. Цьому сприяли також контакти з європейським театром ХУІ-ХУП ст.,
де поряд з п'єсами релігійного змісту, що виконувались у храмах з нагоди Різдва,
Великого Посту, Великодня, набував широкого розповсюдження народний ярмарковий театр.
Сформувались типові сюжетні колізії побутових вистав з характерними персонажами-масками: ревнивий старий муж, кокетлива молода жінка, коханець, монах, Арлекін, Коломбіна та ін. Подібні процеси своєрідно виявлялись і в Україні як на професійному рівні у формах "високої драми", так і в широкому побутуванні жанрів "низового барокко" - у народних інтермедіях, ляльковому театрі-вертепу. Головним осередком творення, виконання і розповсюдження цих основних форм
театрального життя ХУІІ-ХУШ ст. була Києво-Могилянська академія, її професори
були авторами драматичних творів, теоретиками театру, а спудеї-бурсаки -
акторами і основними носіями цього мистецтва. З особливим запалом виконувались
театральні п'єси під час традиційних "рекреацій" - травневих днів відпочинку,
коли учнівський гурт під опікою педагогів і наставників вирушав на околиці
Києва: "Все грало, вирувало, бавилося і м'ячем, і кеглями, і пристойними
гімнами, а студенти старших відділів створювали оркестри, співали різних
кантів, а часом там же таки при денному світлі розігрують, бува, якусь комедію
чи драму". Музикальність українського театру була органічною - пісня, хор, танець,
інструментальний супровід виконували у виставах важливу драматургічну функцію:
характеристики місця дії, історичної ситуації, дійових осіб, зав'язки і
розгортання сценічного конфлікту. Два основні жанрові різновиди театрального
мистецтва доби "українського барокко" - шкільна драма і вертеп у виконавській
практиці тісно переплітались між собою. В антрактах "високої драми" ставились
народно-побутові сценки - інтермедії, а вертеп після першої дії релігійного
змісту переходив до колоритного жанрового дійства.
Проте обидва образно-тематичні розділи українського театру мали свою теорію, естетичні норми, мову, спосіб виконання. Переважно релігійна, філософська чи моралізаторська тематика п'єс шкільної драми, відірвана від реального життя вимагала відповідного літературного викладу - книжної, віршованої мови, а також
умовно-символічного стилю інтерпретації. Актори виголошували тексти наспівною декламацією, що нагадувала псалмодію церковних богослужень. Встановились також певні виконавські канони щодо виражальних засобів театральної гри. Так, видатний теоретик шкільної драми XVIII ст. Георгій Кониський писав, що "...Трагедия должна быть полна потрясений, важных мыслей, звучних слов". Внутрішній емоційний стан, пристрасті розкривались відповідною модуляцією голосу актора (гнів, ревність - "глас острый, жестокий”).
|
|
QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.
|
|
|
|
